Нарід чи Чернь.

Нарід чи чернь.

На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса? Організована, свідо­ма, вигранена збірна одиниця чи юрба без'язикових і безликих постатей?

Що ж таке народ? «Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і, з потрясаючим душу жалем, стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот не розуміє і не усвідом­лює в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і націо­нальну свідомість». Що ж таке національна свідомість? Чи не можна обійтися без неї? Адже це «не мішок картоплі чи порвані чоботи». Існують же людські громади, які живуть споконвіку первісним життям, існує ж, наприклад, суспільність, що складається з рабської раси. «Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почу­вати себе свідомим у всіх своїх вчинках — ось основна заповідь людини—євро­пейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя».

«Основою життя є не клас, а люди­на... Неважливо, до якого класу належить порядна творча людина. Важливо, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині».

Питання про національну свідомість видається для багатьох справою туманною. Це й не дивно: «Не торкати національної свідомості.., бути на­ціональною протоплазмою — ось ідеал національного несвідомого особняка». Народ наш пережив процес денаціоналізації. «І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне нама­гання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,— російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас». Диктували все, навіть, як нам вимовляти букви, як ставитися до того, що нам вороже. І в результаті — «величезна частина нашого, особливо міського, населен­ня з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не нале­жить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це — безлика, без'язика юрба». Відчува­ти це принизливо для національної гордості, це принижує націю, особливо в очах чужинців. Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам мо­литься, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці на­ших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно...

А коли все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна збірна історична сила, а невираз­на юрба, сіра маса, вічно принижена, без всяких ідеалів чернь.

Улас Самчук 1941